Перша з них – ухвалення Третім комітетом Генеральної Асамблеї ООН резолюції «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь», ініційованої Україною.

Ми з самого початку прагнули максимально сильних формулювань з чітким сигналом Росії: прийшов час змінювати ситуацію. Формулювань з відкритим політичним засудженням окупації Криму та невизнанням його анексії, визнанням Росії державою-окупантом, вимогами припинити порушення прав людини та надати безперешкодний доступ міжнародним правозахисним механізмам на півострів. Резолюція ставить перед Верховним комісаром ООН з прав людини та Місією ООН окреме завдання з моніторингу ситуації за дотриманням прав людини в Україні – підготувати тематичний звіт щодо ситуації в Криму. А це вже означає, що «кримське питання» з порядку денного ООН нікуди не дінеться.

Росія повинна розуміти, що світ стурбований тим, що вона робить на території окупованого Криму і як вона, як держава-окупант, порушує права, безпеку та нагальні потреби мешканців півострова. І світ вимагає від Росії не вдавати, що питання Криму не стоїть на міжнародному порядку денному, а вести серйозну розмову. Розмову з нами, ООН та іншими міжнародними організаціями і партнерами.

Друга подія – оприлюднення річної доповіді Прокурора Міжнародного кримінального суду. У ній, зокрема, підтверджено існування міжнародного збройного конфлікту між Російською Федерацією та Україною у зв'язку з окупацією Криму наприкінці лютого 2014 року. Окрім того, наявна у прокурора інформація вказує на виникнення не пізніше 14 липня 2014 року міжнародного збройного конфлікту між Російською Федерацією та Україною на території Донецької та Луганської областей. З Гааги в Москву надіслано важливий сигнал, що усі міжнародно-протиправні дії Росії як держави-агресора будуть належним чином перевірені та враховані прокурором МКС.

Важливість кожної з цих двох подій абсолютно зрозуміла. Але чомусь майже ніхто не намагається поставити їх в один контекст. У той час, коли «кримська резолюція» встановлює додаткові політичні засади з чіткою характеристикою дій Росії як держави-окупанта та підтверджує незаконність захоплення української території, доповідь Прокурора МКС встановлює аналогічні юридичні рамки. Одночасно у двох вимірах – політичному і юридичному – але фактично з одним змістом – ми маємо міжнародну кваліфікацію того, що Росія вчинила і продовжує вчиняти в окупованому Криму і на Донбасі.

Реакція на доповідь МКС з боку Москви була майже миттєва: російський президент підписав розпорядження про намір Росії не приєднуватися до Римського статутуМіжнародного кримінального суду (хоча Росія підписала його ще у 2000 році). І якщо на це розпорядження подивитися, то можна поаплодувати: майже за одну ніч всі причетні органи виконавчої та судової влади Росії повністю погодили це рішення. Це перемога російської системи над самою собою.

Цікаво, якими будуть подальші кроки. На вихід з ООН розраховувати, мабуть, не варто. Але я турбуюся про те, щоб Росія раптом не придумала для себе якусь лазівку для відокремлення Статуту Міжнародного суду ООН від Статуту самої Організації, невід’ємною частиною якого він є.

До речі – цього року Росію вже не обрали до Ради ООН з прав людини. Ця подія є винятковою з декількох причин. По-перше, тому що поняття Росії і прав людини для багатьох є несумісними. По-друге, тому що це відбулося вперше за останні 170 з гаком голосувань до виборчих органів в ООН. Ну і по-третє, тому що держава – постійний член Ради Безпеки, яка начебто може робити майже все в рамках ООН, зрозуміла межі своїх можливостей. І всі інші також.

Росія не вперше руйнує основи сучасного світу. Ще в грудні минулого року Москва дозволила собі не виконувати рішення міжнародних судів – передусім, Європейського суду з прав людини, – якщо це протирічить російській конституції.

Насправді ці два рішення – політичне і юридичне – від цього моменту і надалі встановлюють межі, своєрідні «червоні прапорці», для будь-яких намагань Росії плести змову за лаштунками заради укладання другої чи якоїсь-небудь ще Ялти.

Фактично, ситуація з обома міжнародними судами показує, що Росія прагне створити такі умови, за яких правовий простір – на якому і тримається цей світ – виглядав би як мозаїка. А сама Росія була б непідзвітна юридичним нормам, встановлювала би правила сама для себе або ж взагалі грала без правил.

До речі, ця тактика (а назвати її стратегією я не наважуся) б’є по намірах самої Росії щодо створення багатополярного світу. Без практичного застосування і закріплення ключових норм, які б складали основу для співробітництва, такий світ би мав триматися лише на домовленостях між ключовими гравцями. А це занадто непередбачувано. Коли немає довіри, слід звертатися до існуючих правил – насамперед, юридичних. Якщо вони зникають – це дорога в нікуди.

Існуючий світ тримається на міжнародному праві. За його недотримання має бути чітка, чесна та зрозуміла система санкцій. І це єдиний шлях вперед. Юрисдикція Міжнародного суду ООН та Міжнародного кримінального суду має бути максимально широкою, аби кожен, хто порушує міжнародне право, був покараний. Аби дістати всіх – чи на державному рівні, чи на особистісному, як ми намагаємося дістати тих, хто стоїть за трагедією збиття літака МН17.